Велика Палата Верховного Суду щодо щорічної відпустки та тимчасової непрацездатності
(цивільна юрисдикція)
Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України та Верховного Суду щодо порядку продовження щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, визначивши, що продовження щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, яка настала під час відпустки, відбувається автоматично та погодження із власником або уповноваженим ним органом не потребує.
Працівник, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення щодо продовження відпустки на період, що йде безпосередньо за днем припинення тимчасової непрацездатності, про наявність листка непрацездатності чи надав останньому листок непрацездатності, скористався своїм правом щодо продовження щорічної відпустки
Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката на Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 березня 2019 року та Постанову апеляційного суду Черкаської області від 05 червня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Черкаській області (далі – ГУНП в Черкаській області) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, і прийняла Постанову, в якій зазначила таке.
Єдиним обов`язком працівника є повідомлення роботодавця про тимчасову непрацездатність, яка засвідчена у встановленому порядку, тобто шляхом видачі листа непрацездатності. І таке повідомлення може бути вчинене у будь який спосіб. А надання листа непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження.
Продовження відпустки не потребує спеціальних дій з боку працівника, тоді як перенесення вимагає згоди роботодавця та ініціативи працівника. Так само й коли працівник уже подав заяву про відпустку, то в разі вибору ним варіанта «продовження» відпустки немає необхідності подавати ще одну заяву, оскільки відпочинок поновлюється після перерви.
Разом з цим, у разі вибору варіанта «перенесення» відпустки працівник погоджує з роботодавцем новий час відпочинку і повинен написати заяву про таке бажання, а роботодавець – видати новий наказ.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що продовження щорічної відпустки в разі тимчасової непрацездатності працівника, що настала під час відпустки, відбувається автоматично, є обов`язком роботодавця, для виконання якого йому достатньо отримати від працівника повідомлення про тимчасову непрацездатність, засвідчену у встановленому порядку (тобто про наявність листа непрацездатності), незалежно від того, чи подав працівник відповідну заяву.
Відсутність заяви від працівника щодо продовження відпустки не може скасувати законодавчо встановлений обов`язок роботодавця продовжити відпустку на дні тимчасової непрацездатності, а тим більше не може бути вирішальною підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул без поважних причин.
Аналізуючи вказані обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що працівник, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення щодо продовження відпустки на період, що йде безпосередньо за днем припинення тимчасової непрацездатності, про наявність листка непрацездатності чи надав останньому листок непрацездатності, скористався своїм правом щодо продовження щорічної відпустки.
У разі відсутності у роботодавця можливості продовжити відпустку він може скористатися правом відкликання працівника з відпустки, якщо для цього існують законодавчо встановлені підстави.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно відступити від правової позиції, висловленої у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а (провадження № К/9901/8860/18) та від 28 квітня 2020 року у справі №200/2166/19-а (провадження №К/9901/32578/19), від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18) та від 21 серпня 2019 року у справі № 466/4738/18 (провадження № 61-7543св19), та від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, відповідно до яких при продовженні щорічної відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю найманий працівник зобов`язаний подати заяву про продовження відпустки та продовжувати перебувати у відпустці лише після надання згоди на це роботодавця. А така згода має бути виражена у відповідному наказі, який повинен бути доведений до відома найманого працівника.
Детальніше з текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/93217983
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду щодо наявності в особи статусу іпотекодержателя
У разі нездійснення державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою (або вилучення такого запису) договір іпотеки є дійсним, але це не свідчить про наявність в особи статусу іпотекодержателя.
Вимога такої особи не має пріоритету щодо зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно
Зі змістом положень статей 3, 9, 12, 23, 33 Закону України “Про іпотеку” іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору.
Зазначений вид забезпечення виконання зобов’язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов’язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов’язання. У разі порушення боржником свого зобов’язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов’язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки.
Особливість цього виду забезпечення виконання зобов’язання полягає в тому, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна. Тож стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частини другої статті 3 Закону України “Про іпотеку” (в редакції, чинній на час розгляду справи) взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення.
Згідно зі статтею 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (у редакції, чинній на час розгляду справи) речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов’язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”).
Частиною сьомою статті 3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна.
Внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення іпотеки є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення іпотеки відповідно до підстав, передбачених чинним законодавством, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса.
Існування спірного запису в реєстрі про припинення іпотеки не позбавляє іпотекодержателя права доводити обставини дійсності такої іпотеки в суді.
За змістом частини першої статті 4 Закону України “Про іпотеку” (в редакції, чинній як на час укладення договору іпотеки ПАТ “УкрСиббанк” від 10.07.2007, так і на час укладення договору іпотеки ПАТ “Мегабанк” від 12.09.2008 із ОСОБА_1) обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.
У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету щодо зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.
Отже, у разі нездійснення державної реєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою (або вилучення такого запису) договір іпотеки є дійсним, але це не свідчить про наявність в особи статусу іпотекодержателя. Вимога такої особи не має пріоритету щодо зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.
Детальніше з текстом постанови ОП КГС ВС від 16.10.2020 у справі № 922/1995/17 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/92705207
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду щодо строку давності стягнення податкового боргу
Строки позовної давності, передбачені статтями 256, 257, 267 ЦК України, відрізняються від строку давності стягнення податкового боргу, визначеного статтею 102 ПК України, який є строком існування відповідного податкового зобов’язання, по закінченню якого воно припиняється в силу закону та є неможливим вжиття будь-яких заходів з його погашення.
КГС ВС розглянув заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “Укрщеббуд” про визнання банкрутом і прийняв постанову, в якій зазначив таке.
Розгляд та визнання грошових вимог податкових органів у процедурах банкрутства здійснюється судами з врахуванням особливостей виникнення (припинення) податкових зобов’язань боржника згідно з вимогами ПК України, які є спеціальними нормами права, що регулюють ці питання, якщо такі зобов’язання виникають до моменту порушення справи про банкрутство.
Відповідно до положень ПК України встановлено граничний строк для визначення контролюючим органом розміру податкового боргу, який починається за наслідком прийняття рішення податкового органу або самостійного декларування боржником податкових зобов’язань, та не може перевищувати 1095 календарних днів з моменту самостійного декларування податкових зобов’язань або прийняття відповідного рішення про нарахування податкового боргу контролюючим органом, по закінченню яких він уже не може вживати заходів до стягнення податкової заборгованості у будь-якому порядку (судовому чи позасудовому), оскільки за наслідком закінчення цього строку податкове зобов’язання визнається безнадійним в силу статті 101 Податкового кодексу України, а борг підлягає списанню в обов’язковому порядку.
Цей строк є спеціальним строком давності для звернення контролюючого органу до платника податків з вимогою про погашення податкового боргу та застосовується імперативно (в силу закону). Списання безнадійного податкового боргу, яким є податковий борг платника податків, щодо якого минув строк давності у 1095 днів, здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.
Тому при розгляді грошових вимог контролюючого органу до боржника, як платника податків, заявлених на підставі податкових повідомлень-рішень, прийнятих за наслідками проведення податкових перевірок боржника, господарському суду належить перевірити дотримання контролюючим органом спеціального строку давності заявлення до стягнення з боржника податкового боргу, який у пункті 102.4. статті 102 ПК України встановлено у 1095 календарних днів з дня його виникнення та застосування якого є імперативним. У разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, а відтак з того часу в контролюючого органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.
В той час, як строк позовної давності, правова природа якого полягає у тому, що протягом цього часу особа може звернутися до суду за захистом порушеного права, однак, збіг цього строку не зумовлює припинення відповідного зобов’язання, суд може захистити порушене право, якщо дійде висновку про наявність поважних причин пропуску строку позовної давності.
З огляду на різну правову природу строку позовної давності та строку давності стягнення податкового боргу, КГС ВС не вважає за можливе дійти висновку щодо зупинення перебігу строку до вимог кредитора, поданих з пропуском строку передбаченого статтями 101, 102 ПК України, по аналогії до норм цивільного законодавства та визнання таких кредиторських вимог у відповідності до положень статей 39, 42 КУзПБ.
Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 15.10.2020 у справі № 910/8428/18 можна ознайомитись за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/92439966